Пекло — це купа людей, які виконують нецікаві задачі без жодного сенсу.
«Якщо не влаштовує — звільнись, ми ж не рабовласник» — знайома фраза?
Коли ці слова казали мені, було настільки переконливо, що я навіть декілька разів звільнялась зі словами «Офісному рабству — зась, я вільна людина».
Наступного разу в ̶о̶ф̶і̶с̶н̶е̶ ̶р̶а̶б̶с̶т̶в̶о̶ дружній колектив я, щоправда, наймалась приблизно за місяць.
Ці зміни дружніх колективів наштовхнули на роздуми, що сучасний ринок праці все ж відрізняється від рабовласницького. Раба купляють, а в нашу прогресивну эпоху купляти людей немодно. Тим більше це нелегально, а ще складно — раба треба годувати та лікувати. Але вихід є — цілком легально можна купити його час.
І різниця величезна!
Якщо у раба болить зуб, і він погано збирає бамбук — це поганий раб. Якщо у найманого працівника болить зуб, і він погано збирає звіт в ексель, то він не поганий працівник. Просто він сьогодні продає неякісний, непродуктивний час. Хай він докине декілька своїх власних годин, закінчить звіт, і це буде чесна угода. На сьогодні.
А що ж завтра? Якщо завтра він виконає всю заплановану роботу за дві години, а не вісім, чи звільниться він раніше? Ой, в умові ж написано — 8 годин на день, 40 на тиждень. Так що залишається наш найманець дивитись TikTok в офісі до шостої вечора, або в режимі «онлайн, якщо щось треба», якщо це «щасливчик» на дистанційній роботі.
В якийсь момент своїх роздумів я схопилась за голову з думкою: «Невже ВСІ не бачать, що це тотальна нісенітниця?».
На щастя, відповіді я знайшла в книзі Девіда Гребера «Bullshit Jobs».
В 2013 році Девід написав статтю про те, як багато часу офісні працівники «вбивають», займаючись роботою, яка нікому не потрібна. І ця стаття викликала фурор.
Сайт журналу, який раніше читали декілька десятків людей на день, ліг — білі комірці ділились посиланням з колегами по всьому світі. Статтю переклали миттєво на декілька мов.
Девід наче перший в цьому світі сказав: «Агов, в кімнаті слон, і він не зникне, якщо прикидатись, що його нема». Наступні роки він отримував багато імейлів від людей, які виконували різні типи безглуздої роботи. На основі цих імейлів і була створена книга.
5 типів працівників, зайнятих роботою, у якій немає сенсу
Антрополог за освітою, він навіть класифікував та описав 5 типів працівників, зайнятих такою работою.
- Прихвостні/Лакеї (Flunkies) — в першому значенні це, звісно, і є ті самі лакеї, яким видали червоні піджаки, білі рукавички і поставил тиснути кнопки в ліфтах. Але в корпо-світі є аналог лакеїв. Це люди, яких наймають для підкреслення значущості інших людей. Наприклад, персональні помічники, секретарі або рецепціонисти.
- Головорізи (Goons) — спеціалісти з маніпуляцій та насилля. Колектори, менеджери з продажу, маркетологи, корпоративні юристи. Ці люди вміють продати те, що клієнту не треба, і чого він не хоче. Ця роль існує, бо у конкурентів теж існує. Це як з армією, яка в мирні часи не потрібна, але якщо її розформувати, то мирні часи припиняться. Бо сусід не розформує.
- Клейщик скотчу (Duct Tapers) — люди, яки працюють з наслідками первісно неправильних управлінських рішень замість передачі інформації про проблеми. Тут і мільйони програмістів, робота яких полягає у виправленні вже написаного коду, це і працівники фабрик, які бояться/не вміють/не можуть донести до менеджерів, що конвеєр на ладан дихає, і замість цього ремонтують його власноруч.
- Галочники (Box Tickers) — виконують роботу просто для галочки, бо керівництво сказало. Це ми кожного разу, коли — «легше зробити, ніж пояснювати». Тут рекрутери і сорсери зі запитами до них «Терміново на вчора найняти 8 Java програмістів з вільною японскою», тут ейчари з опитуванням задоволеності співробітників, після якого нічого не змінюють, і безліч колег, які збирають, класифікують і аналізують дані, заради того, щоб дані були зібрані, класифіковані та проаналізовані.
- Наглядачі (Task Masters) — керівники, які без потреби контролюють роботу підлеглих, вони ж генератори нісенітниць. Наглядачі створюють завдання, щоб люди не сиділи без роботи, контролюючи команду, яка сама з цим чудово впорається. Вони люблять створювати різні програми мотивації, щоб був стимул виконувати KPI «за 3 роки». До речі, слово стимул походить від латинського stimulus — загострена палиця погонича віслюків.
Звісно, не варто цю типологію сприймати як науковий доробок, але це дуже влучна сатира, яка описує реальність людей, що оточують мене, і, впевнена, багатьох із вас.
Але як зрозуміти, яка робота безглузда?
Очевидно, що іноді ми не розуміємо важливість деяких процесів через відсутність повної картини. Працівники конвеєру можуть не розуміти, як саме з деталей, які вони виробляють, збирають автомобіль. Тож критерієм безглуздості роботи є тільки оцінка виконавця. Тобто, працюючи на конвеєрі, ми можемо не розуміти, як саме нашу деталь вбудують в машину, але знати, що це відбудеться. Інша справа — робота, результат якої опиняється похованим на гугл диску, і ми про це знаємо.
Усвідомлення, що наша робота не має сенсу, робить нас нещасними.
В соціології існує поняття мастер-статусу — це характеристика, яка визначає роль людини в суспільстві. І в нашій культурі це професія. Зазвичай ми представляємось при знайомстві/підписуємось в Tinder так: «Василь, програміст», а не «Василь, люблю рибалити і спіймав величезного карася в липні».
А тепер уявімо, що ми говоримо правду: «Василь, мінімум 6 годин прикидаюсь, що працюю, бо мій контракт на 8 годин на день, а роботи максимум на 2». Або «Василь, пишу код, який потім переписує інша людина».
Дві причини множення робочої нісенітниці
Гребер пропонує дві основні причини множення робочої нісенітниці:
Перша полягає в стрімкій бюрократизації будь-якої інтелектуальної діяльності в державному секторі.
Не лише в нашій культурі, але і в США чи Британії, вчителі, лікарі, викладачі, вихователі все більше часу замість роботи пишуть звіти, пояснення, плани і т.д. Ба більше, робити свою «нормальну» роботу, ще треба заслужити, тобто обов’язки, заради яких люди обрали професію, стають нагородою, а не буденністю.
Друга проблема така: чим сенсовніша робота, тим менше за неї платять. Люди, без яких міста не зможуть функціонувати — двірники, машиністи метро, електрики, зазвичай заробляють тільки на свої базові потреби. В той же час корпо-менеджери, ІТ спеціалісти, майстри продажу непотрібних послуг та інші продають свій час дуже дорого.
Автор пропонує ідею, що рішення цих проблем — безумовний базовий дохід, який відфільтрує тих, хто хоче насправді робити свою роботу, від тих, кому робота просто потрібна.
Я не знаю, як швидко суспільство до цього прийде, та чи прийде взагалі. Але після книги у мене з’явилася маленька ціль просто не працювати із галочниками-погайнялами, на три інші типи у мене така вроджена алергія, що вдавалось уникати їх і раніше.
А ще вважаю, що безумовний базовий дохід це радикальне рішення для всіх і одразу, а психотерапія допомагає кожному з нас окремо хоча б признатись собі що є роботою, а що — нісенітницею.
А як відомо, вирішити проблему можна тільки визнавши, що вона є.
